Для тих, хто каже, що я маленька

Васька-вдахнавітєль

Відкрий же двері в мою душу -

Побачиш там казковий світ.

Це світ дитинства. Знати мусиш: 

Цей світ зникає з року в рік.

 
Залишиться на згадку спогад,

Щасливий спогад з давнини, 

Де мрієш стати ти актором, 


Де лізуть монстри в твої сни. 


Та зараз кажеш:"Ти - дитина, 

Маленька зовсім ти іще", 

А я закривши очі мрію... 

...про шоколадку. Про що ж ще? :) 

Ти думаєш, ти вже дорослий?

Ти помиляєшся, мій друг. 

Дорослим буть не так вже й просто 

У цьому й є життєва суть. 


Ні філіжанка кави, ні цигарка  
 
Не принесуть багато щастя, а колись 

Раділи літачкам у центрі парку,

Або гойдалці, що взлітає в вись. 


Ні, моралі я читать не буду.
 
Я думаю, ти й сам все зрозумів, 

Але запам’ятай: навколо, всюди 

Панує світ дитинства, щастя й мрій.

19.05.11

Про природу і про дощ

Дощ - мелодія душі... 

Ти тільки вмій прислухатись до неї...
Душі, з якої линуть в світ вірші...
Мелодія - ніжніша за лілею.

Про що ж співає в дощ душа поета?
Про жаль, про біль, про сум, що є навкруг.
І хоче їхати вона далеко, так, далеко,
А, може, й не далеко. Лиш туди, де буде справжній друг.

Та дощ завісою густою
З квартири не пускає ні на крок,
А вийдеш на балкон - говорить він з тобою
І відчуття, що знає хід твоїх думок.

А ти прислухайся....І чуєш?..."Кап-кап-кап"...
Краплинки вибивають дивний ритм,
Показує природа свій талант,
Закрий швиденько очі, поринь у дивний світ.

Це світ природи - не забудь про нього.
Він завжди поруч, озирнись навкруг.
А дощ - лише частина того,
Що може вислухать тебе й без вух.

2011 рік

Просто

Просто якось завезла мене подруга до села...

Просто люблю небо, 

Просто люблю звёзды.
Ведь в жизни не всё так просто
И звёзды так далеко.


Ты смотришь в небо и просишь:
"Господи, помоги!"
А вместо Бога в небе
Звёзды живут, пойми.

Я выберу звёздочку в небе,
Она лучше всех на Земле.
"Хочу поселить на планете
Я радость и счастье везде,"_

Скажу я слова эти в голос
И в небо взлетит высоко
Красивый, желаемый образ.
Он улетит далеко.

"Но разве услышали звёзды,
Что просит у них человек?
И этот желаемый образ 
Не долетит к ним вовек," - 


В голову мысль добежала,
А вместе с нею слеза
Прозрачно тихонько упала,
Не оставив за собой и следа.

Но стоит ли плакать?
Не знаю...Ведь мы сами творим судьбу,
А звёзды лишь нам освещают
Дорогу. И мне, и ему...

Возможно, мы сами способны
Исполнить все наши мечты,
А звёзды, далёкие звёзды
Нам точно помогут в пути.

2010 рік

Осінь дитинства...теперішня осінь

В останній день осені...цього року вона була незвичайною

Я дивлюсь і вікно, бачу небо безкрає,

Бачу листя, що швидко падає вниз. 

Я дивлюсь у вікно, сум мені навіває осінь. 

Та, якій я раділа колись. 

Був це час неймовірний,чудовий, 

Був це час, коли все яскравим було…  

«Що ж за час?»-хтось тихесенько враз запитає.  

«Час дитинства,коли поміж нас є добро. 

Час, коли осінь дарує радість 

Різнобарвним листям з дерев,  

Коли ти його просто вверх підкидаєш, 

І виходить враз феєрверк». 

Ну а зараз? Осінь– холодна погода, 

Це нові чобітки,шапка, светр новий. 

Ну а листя? Його тихесенько сніг покриває  

Воно спочине  і виросте знов на весні.  

Хай би як там було, але час йде вперед.  

Скоро зима, ну а потім весна, потім літо гаряче осінь знову прийде.  

Але кожну осінь я пам'ятаю, 

Кожен листок, що на землю впаде…

2010 рік

М'ятні спогади

Написаний повністю з голови для якогось незрозумілого вигаданого персонажу. Реальними є лише чашка чаю і мої льодяні руки :)

Чашка зеленого чаю 

Стоїть на столі 5 хвилин.  

І ці 5 хвилин, не повіриш,  

Дарує тепло як і ти…  

Чашка зеленого чаю…  

Прозорий димок летить вверх.

Гріючи руки ,згадаю,  

Чому розлучились на вік.

Чашка зеленого чаю…  

І м’ятних спогадів смак 

Нахлинув ураз і назавжди  

Знайшов своє місце у снах… 

 

2010 рік

Дождь

Дождь – это пресные слёзы туч. 

Дождь – он велик и очень могуч. 

Дождь. Сегодня идёт с утра. Дождь. 

Не закончится никогда. 

Дождь – холодные капли с небес. 

Дождь. Тобой управляет бес. 

Дождь. Омочил собою траву. 

Дождь, тебя я люблю.  

2010 рік

Закат

Один із найулюбленіших віршів. 

У мене є мрія, як у Королевської, але це мрія про те, щоб побачити захід сонця на морі. Ні, я була на морі, але жодного разу не бачила, як сонце сідає саме над ним, а не десь за берегом...

Тихий вечер сменил шумный день, 

Солнце в небе стало ярко-лиловым. 
И не хочется думать про дребедень, 
И глазакак магнитом прикованы к чуду. 

Это чудо – закат. Он красивым бывает, 
Когда небо становится цвета сердец 
И тогда человек всё-всё-всё забывает, 
Чтоб порадовать глаз чудным видом небес. 

Когда видишь ту огромную красок палитру,
Так и хочется в высь, прикоснуться рукой, 
Но, увы,…небо нынче неумолимо 
И позволено лишь любоваться толпой. 

А толпа часто чудо просто не замечает
И спешит, и летит в яркий город ночной. 
А закат сам собой по-чуть-чуть утихает…
Жаль…очень жаль, а ведь он как будто живой…

2010 рік

Львів

Вперше була у Львові в 2010 році. Тоді ми з класом їздили на екскурсію. Я ніколи в житті не забуду ті враження, які справило на мене це місто. Воно надзвичайне.

Львів - казкове місто України.

Воно живе і дихає життям.
Залишилось лише нас двоє:
Лиш я і ти -казковий, таємничий край. 

Зануритися хочу з головою
В твій дивний світ без краю і без меж,
Де охоронцями працюють леви
І не псує красу новий котедж.  

Де голуби сідають на долоні, 
Не відчуваючи страху, дивись!
Де можна бачити красу усюди, 
А не збирати речі й мчати в даль кудись.  

Я повернутись хочу знов до тебе.
Назавжди? Ні,лише на кілька днів.
Та в мріях, зновуя збираю речі,
Щоб доторкнутись таємниць твоїх.

07.04.10

Музыка

Так як я закінчила музичну школу, звісно ж музика мала на мене великий вплив. Цей вірш я навіть якось читала на звіті музичної школи.

Мир музыки прекрасен! Посмотри!
Здесь ноты встали в ряд, и нету лишней.
Лишь дрогнут струны от движения руки,
Польётся музыка всё выше, выше. 

В историю одну сплелись все ноты,
Они зовут к себе, всё дальше, вглубь.
И нету сил, не восхищаться ими,
Ты на минутку отвлекись и всё забудь.
 
Залечит музыка на сердце раны,
Хорошее поможет не забыть,
Преодолеть поможет все преграды,
Научит дружно жить и всех любить!

16.02.2010

Туча

Це мій перший більш-менш адекватний вірш, з якого, в принципі, все і почалося.

Туча серою бывает,  
Словно кожа услона, 
Но ведь сдесь никто не знает  
Почему она грустна.  

Может гром приснился ночью,  
Може ветер, снеги град? 
Просто туча очень хочет  
Повернуть всё время вспять.  

Вспомнить,слушала как сказки, 
Плавая над озером,  
Или как шумели волны  

Поздно-поздно осенью.  

Но сей час друго евремя,  
Жизнь теперь уже не та.  
И заплакала тут туча,  
Долго плакала она.  

Но закончив стало тучке  
Очень весело,легко. 
И забыв про всео биды,  
Снова стало ей светло. 

2009 рік

Давай?

Почати хочу з одного із найулюбленіших творів. Це не вірш. Це проза, проте я надзвичайно її люблю. Якось у мене навіть з'являлася думка про те, що було б непогано якби можна було це оповіданнячко екранізувати. В голові, звісно ж, вже все давно продумане...але кому це треба? P.S. Я дуже люблю читати саме цей твір під мелодія Дмитрия Чоловського - Этот солнечный день. Спробуйте.

Давай візьмемося за руки і підемо на дах. Зайдемо до безлюдного під'їзду і станемо підніматися все вище і вище, відчуваючи під ногами кожну сходинку, і кожна сходинка відчуватиме нас, наші кроки. Ми будемо йти і йти, а коли нарешті втомимося, то побачимо угорі віконечко - воно і буде виходом на дах. Якщо увімкнути уяву, то можна побачити, що це портал у інший світ. Світ, в якому сонце світить яскравіше і небо там ближче, і до зірок зовсім недалеко, до них, якщо постаратися, можна дотягнутися руками. Ми заліземо, сядемо на теплу покрівлю і дивитимемося вниз. Звичайно, що старовинних замків ми там не побачмо, а от невеличкий мурашник - цілком можливо. Люди будуть за мурашок - будуть бігати, метушитися, намагатися вирішити якісь дріб'язкові справи, про які відомо тільки їм; машини будуть за жуків, а тролейбуси і автобуси - за гусениць. Всі будуть бігати, метушитися, а ми будемо сидіти і пускати мильні бульбашки. Бульбашки - надзвичайно цікава річ, крізь них навіть найсіріший світ стає яскравим, барвистим, неймовірним. Ми пускатимемо бульбашки, а вітер розноситиме їх над вечірнім містом. І вони будуть жити власним життям, коротким, та все ж власним. Знаєте, вони чимось схожі на деяких людей: куди повіє вітер - туди й полетять ці люди, і коли натраплять на яку-небудь перешкоду, одразу ж лопаються, зникають. Та давай краще не будемо думати про це, краще давай дивитися на захід сонця. За кронами високих дерев ми не побачимо будинку, де живе воно, та я знаю, що він десь у тій стороні, де Дикий Захід, де живуть ковбої. Мабуть, десь там сонечко і ночує, а поки воно не зайшло, давай будемо милуватися його фарбами: золотисто-жовтий, помаранчево-червоний, криваво-рожевий - де б ти ще побачив такі кольори? Та, на жаль, вже час додому і ми з тобою повинні будемо повертатися на землю - до того мурашника, і самі повинні будемо стати такими самими мурашками. А давай не будемо такими, як усі? Давай? 

Вересень 2011

Пролог

Почати вести окремий блог з віршами - ця ідея прийшла в мою голову не сама.

Пишу я десь з класу 7. Точно не пам'ятаю. Не можу сказати, що я мега-крутий поет, проте деяким мої творіння подобаються.

Насправді ж, усе це робиться лише задля того, щоб заспокоїти себе, свої емоції, вилити переживання і думки на папір.

Думати щось щодо видання якої-небудь збірки - думаю, це марно.

Потрошку я викладатиму сюди усе, що вже створено, і що вважаю гідним уваги.

Тож велкам. Читайте. Кажіть, що думаєте.