Наболіле.

Говорити про те, що ти не любиш, не радять.
Але мені байдуже.
Інколи я ненавиджу цей перехідний період між дитинством і дорослим життям.
Коли тобі не пропонують почуття, але цікавляться твоїм тілом.
Коли ти приходиш хоч і на практику, а не на роботу, а до тебе ставляться як до лайна.
Коли багато хто навколо впевнений, що в тебе нічого не вийде, і в тебе таки нічого не виходить.
Коли не можеш сам повністю керувати своїм життям. Вірніше можеш, але тобі не дозволяють.
Коли не можеш сам себе повністю забезпечити.
Коли отак сидиш ввечері і ниєш.

П'єса про те, чому варто читати. На 1 дію.

Історія абсолютно реальна.
Всі діючі особи реальні. Ніяких вигадок і домислів.

Діючі особи:
Чиясь мама
Жіночка-аптекар

1 Дія.
Звичайна аптека в звичайному спальному районі невеликого міста на букву Ж. До віконця підходить Чиясь мама, дістає коробочку, в якій знаходиться пляшечка з ліками. Далі діалог:
Чиясь мама: -Я тут на днях у вас ліки дитині купила. Капала у ніс. Так йому все пече, все розпухло! Не знаємо, що робити!
Жіночка-аптекар: -Ви у ніс капали?
Чиясь мама: -Так.
Жіночка-аптекар: -Це сироп. Його пити треба було.

Занавєс.

Short story

Цієї весни завдяки мені двоє людей вперше побували на фестивалі (назвемо їх просто: Хлопець і Дівчина).
Після цього Хлопець дуженько кричав, що поїде на Захід.
Слід зауважити, що по-життю Хлопець все ж таки любить покуштувати щось міцніше за чай, але на Черемош-фесті я попередила, що зі мною такого не буде.
Наближається час до Заходу. Хлопець дзвонить мені:
-Ксюха, ти їдеш на Захід?
-Ні, ти ж знаєш, що не планую. Пошукай когось з Рівного, якась компашка та точно їхатиме.
-Та я знаю, це не проблема. Але вони їдуть бухати, а я не хочу. А ти не п'єш.

Після цього я пишаюся і ним, і собою
Відпочивайте з розумом!

Вірю

Для чого любов, коли немає, кому її дарувати?
В книжці про хіппі мені надзвичайно сподобалася фраза: "Любовь для того и существует, чтобы ею делиться. Чем больше делишься, тем больше получаешь".
Я вірю в силу любові.
Я вірю, що люди заслуговують любові і їм потрібно постійно про це казати, бо вони забувають.
Але що ж робити, коли твій подарунок не приймають? Коли до тебе байдужі і не надто прагнуть твоєї уваги взагалі?
Я намагалася дарувати любові все більше і більше. Мене відштовхували все далі і далі. Тепер не підпускають.
Одна дівчина розказала мені про таке собі правило всесвіту: не роби того, чого від тебе не просять. Цілком можливо, що воно приносить гарні плоди.
Варто було б спробувати.
Ах да. Є ще одне правило. Суто моє: ніхєра люди ніколи не ставитимуться до тебе так само, як іти до них; вони ставитимуться так, як їм вигідно.

І я все одно люблю тебе, люблю ще багатьох людей в цьому світі. Бо ви того варті.

Повернення

Що таке любов?
Я чесно не знаю.
Це слова, які люди кажуть одне одному? Це доторки тіл? Це відчуття, які виникають в тобі при вигляді іншої людини?
Я дійсно не можу пояснити, що таке любов, але вона живе в мені. В мені живе любов до окремих людей, і любов до мого міста на букву Ж.
Завжди, коли я приїжджаю, всі кажуть, що воно не змінюється. А воно змінюється. З'являються нові заклади, звичні місця набувають нового вигляду, сітілайти і біл-борди знаходять собі місця на вулицях. Змінюються і люди. Сьогодні я заходила в гості на танці. Я не танцюю вже 3,5 роки. Коли я раніше до них приходила, вони обіймали і питали, як справи, питали, чи повернуся. Сьогодні всі тільки з подивом подивилися на мене. Було якось навіть неприємно.
Але місто від таких моментів я не перестаю любити. Його вулиці радують мене, зустріч із старими знайомими, обійми, банальна цікавість про те, як життя завжди дарують відчуття того, що ти вдома.
Я називаю Житомир своїм рідним містом, не дивлячись на те, що народилася я в Запоріжжі, мама моя з Миколаєва. Я житомирянка.
Зараз за вікном вже пізній вечір, чи то вже ніч. Думаю, пелюстки троянд біля Михайлівського собору вже зовсім стерли об асфальт, закоханих парочок на вулицях, мабуть, стало ще більше, а вечірнє місто стало просто надзвичайно гарним.Одного разу мене водили вночі на дах в центрі міста. І хоча це було 1,5 роки тому, я до цих пір пам'ятаю ту красу.
Сподіваюся, колись я зможу подарувати шматочок цієї краси і тобі. Подумки я тебе обіймаю. 

Як тебе не любити...?

Я не люблю метро.
Не люблю за те, що по Києву катаєшся, а самого міста не знаєш і не бачиш.
Але в той же час дуже люблю, коли жетончик на метро лежить в моєму гаманці. Не можу пояснити чому, але якось навіть складається враження, наче він несе мені якусь удачу. От і цього разу, щоб не витратити останній, пішла пішки з Хрещатика на вокзал.
Ця поїздка була спонтанною і випадковою. В середу списалася з друзями, а в п'ятницю потяг вже ніс мене в столицю.
Навіть коли я була маленька, батьки возили мене в це місто на прогулянки. Ще з юних літ вони казали мені, що колись я буду тут вчитися і жити. Тоді я дико цього боялася. Мене лякав цей величезний незвіданий мурашник. Зараз я його полюбила. Але чи хотіла б я там жити? Навряд. Урбаністичні пейзажі, які відкриваються зі схилів Дніпра наводять на мене якусь тугу і відчуття мізерності й самотності. То чи Київ я взагалі люблю? Цілком можливо, що таку приязнь до нього в мене викликають мої друзі, які наразі там живуть, але і саме місто надзвичайне! Коли в мене є вільний час і я не знаю, куди його подіти, я гуляю Хрещатиком, через Театральну, до Золотих Воріт, на Софіївську площу, через Андріївський спуск і на Контрактову. Чомусь такий маршрут дуже мені до душі. Але зараз, гуляючи з друзями Хрещатиком, бачачи, у що він перетворився, слухаючи їхні розповіді про те, як вони підпалювали шини, кидали бруківку, відчували вибухи гранат зовсім поруч, приходить розуміння, що він ніколи вже не буде таким, як раніше.
Та варто зійти з центральних вулиць, на яких відбувалися вуличні бої, і місто знову стає мирним, яскравим і готовим до чогось нового і незвіданого.
За 2 дні я зустріла багатьох людей, побачила багато нового. Кожна поїздка до Києва приносить мені щастя, а жетончик в гаманці - удачу. Так само і на цей раз.

Буквоїд

Мене дивує те, що люди починають читати все більше і більше. І я себе теж дивую, бо ще 2 роки тому я книжку брала до рук вкрай рідко.
Я люблю питати в людей, що цікавого вони читають. І можливо, когось зацікавить і мій список.
Цей пост доповнюватиметься з кожною новою прочитаною мною книгою.
Мій 2014:
1. Киз Дэниел "Множественные умы Билли Миллигана" - неймовірна реальна історія про хлопця, якого виправдали через те, що довели, що в ньому живуть 24 особистості. Розказана уся історія його життя. До речі, він і зараз живий, тільки наразі про нього мало що відомо.
2. "Метаморфозы" Марина та Сергій Дяченки - моя історія знайомства з цією трилогією розпочалася з книги "Віта Ностра". Зараз же прочитавши всю трилогію (а метаморфози - це загальна назва для трилогії), можу сказати, що вона і є найсильнішою. Проте й інші історії є не менш цікавими.
3. Юрій Макаров "За чверть десята" - склалося враження, наче Макаров просто під приводом написанні книги вирішив понастальгувати за радянським союзом. Сюжет недорозвинений і ліричні відступи дратують.
4. Андрій Голубєв "Not to be hip" - подарунок від автора. Брала участь у народження цієї книги і читати її було дійсно приємно, адже її багаточислені трансформації таки призвели до хорошого результату.
5. Льюис Керрол "Алиса в стране чудес" - її просто захотілося перечитати. Можливо, хотілося якогось чуда, але воно не відбулося. Книжка чомусь зовсім не вразила і не викликала ніяких емоцій.
6. Джонатан Свіфт "Пригоди Семьюеля Гулівера" - випадково куплена у букіністів книга. Над першою частиною я плювалася, над третьою теж, але коли прочитала усе цілком, враження лишилися загалом позитивні.
7. Світлана Пиркало "Кухня егоїста" - Женька скинула цю книжку з криками про те, що вона шикарна і варта уваги. Дійсно є цікаві роздуми про Україну, але загальні враження від книги не надто гарні.
8. Іздрик "АмТм" - наскільки я люблю творчість Іздрика, настільки вважаю цю книгу брєдом. Абсолютно брєдові історії, які в кінці повинні були створити один великий загальний пазл. Вертаючи Дімі книгу, дала дозвіл на її спалення, використання як підставки, і здання її на макулатуру.
9. Ліна Костенко "Записки українського самашедшего" - подарунок від Руслана, який дійсно було приємно отримати. Враження від самої книги такі собі. Вважаю, що непотрібних деталей забагато, а якщо зібрати всі вартісні думки до купи, то вийде не так уже й багато. Під час читання викликала в мене лише негативні і дивні емоції.
10. Геллатли "Как стать быть и оставаться вегетарианцем" - цікава книга для тих, хто цікавиться цим питанням. Велика її частина спрямована на те, щоб викликати огиду до м'ясних продуктів, але в той же час є багато гарних і корисних порад.
11. Кинг "Корпорация "Бросайте курить" - невелике оповідання, яке мені порадив Ярічєк на п'яну голову, але я чесно пообіцяла його прочитати. Прочитала. Сподобалося. Раджу 10 хвилин свого життя витратити і на нього.
12. Януш Леон Вишневский "Одиночество в сети" - книжка, яку я почала читати випадково, чекаючи поки дехто прокинеться. Ця книжка це: секс+цікаві історії з минулого героїв+сопліва любовна лінія. Дівчатонька, вам читати можна і навіть рекомендовано, мабуть. Хлочатонька, ваш час на таке я б не радила витрачати.
13. Сергій Лук'яненко "Спектр" - книжка, до якої я йшла півтора роки, але таки дійшла і то круто. Не дивлячись на бойкот Лук'яненка, вирішила нарешті познайомитис з його творчістю. Історія дійсно кайфова. Особливо сподобалися історії всередині цієї великої розповіді, їх можна розбирати на цитати. Не дивлячись на те, що це фантастика, все одно є достатньо філосовських роздумів. Книжка дійсно варта уваги.
14. Юрко Іздрик "AB OUT"  - просто ще одна неймовірна збірка неймовірних віршів неймовірного Іздрика.
15. Дейл Карнеги "Как преобретать друзей и оказывать влияние на людей" - гарні поради з яскравими прикладами. Цілком можливо, що, використовуючи всі поради в житті, можна дійсно почати краще і простіше спілкуватися з людьми.

P.s.: список можна доповнювати і прочитаними творами за університетською програмою, але чи є в тому сенс?

Просто захотілося сказати

Спонтанні вияви доброти. Чи взагалі щось спонтанне. Чи здатні ви на таке? Покинути, наприклад, все і відправитися в далеку подорож майже без грошей? Чи зробити власноруч подарунок і подарувати його тому, кому хочеться?

Останнім часом помічаю, що отримую колосальне задоволення від чогось подібного. Я радію, коли мені вдається викликати щиру посмішку на обличчі людини, радію, коли людина щиро рада мене бачити, коли мене чекають, коли зі мною щирі. Мені здається, що у світі забагато насилля і негативу. Я чесно намагаюся внести у нього щось добре і світле, хоча це і виходить не завжди. А є такі люди-сонечка (це я їх так називаю), які просто самі по собі несуть у це світ добру енергетику. Просто від їхньої посмішки стає світліше і тепліше.
А от все кинути і поїхати. До цього я ще не дійшла. Я багато думаю про це, зважую всі за і проти, але поки що моєї відваги вистачає лише на те, щоб за півгодини вирішити, що вихідні я проведу в Києві, і побігти на вокзал за квитками. А ще щоб дізнатися про фестиваль, який буде на травневі свята в Івано-Франківській області, 3 дні шукати компанію, розказувати всім, як це класно: гори, свіже повітря, намети, вогонь і музика, але так нікого і не знайти. Ах да, ще на те, щоб помріяти про те, як я навчуся кататися на велосипеді, куплю собі таке двоколісне щастя і буду на ньому багато де їздити. Але це поки що лише мрії. На жаль.
Не знаю, до чого я це все написала. Можливо, до того, щоб якось сказати вам, що треба інколи бути непередбачуваним, спонтанним, а головне - завжди щирим. Мрійте, і нехай ваші мрії здійснюються!
Добра.

Ты улыбаешься, если поцеловать тебя в нос

У тебя обострение одиночества. Ты наслаждаешься им, прячась от людей, купаешься в гулкой тишине квартиры, работаешь, работаешь, работаешь... и пьешь чай. Ты любишь чай. Хотя и портишь его зачем-то сахаром. Я снова не вижу и не слышу тебя уже который день, чувствую при этом вину. Как будто это я виновата в тому, что никак не могу поднять тебе настроение, что не вызываю желания находиться в моей компании и ежедневно желать доброго утра.
Почему-то вспомнился третий день нашего знакомства. Когда рядышком со мной оказалась твоя рука ладонью кверху. В тот день я сказала, что твоя ладошка небольшая и, кажется, тебя это даже задело. Я не хотела. Даже когда я тебя чем-то обижала, я не хотела. Я никогда в жизни так часто и искренне не благодарила человека. А ты как-то сказал, что не понимаешь, за что я так часто говорю тебе "спасибо".
Ты улыбаешься, если поцеловать тебя в нос.

Я не знаю, когда обострение пройдет, и пройдет ли оно вообще. Возможно, я просто приду к тебе, а ты разозлишься и вполне вероятно, что прогонишь меня. Хотя я ни разу не видела тебя злым. Только безразличным.
Мне есть по кому скучать и о ком смотреть сны по ночам. И за это тебе спасибо.
В голове еще очень много слов. Но значат ли они хоть что-то, когда их не слышат?

На ремонт?

В мені щось зламалося.
А можливо, просто змінилося. Але я не знаю на гірше це, чи на краще.
Я полюбила помаранчевий колір, хоча завжди раніше думала, що мій улюблений колір - зелений. В гардеробі стає всі більше помаранчевих речей. І чорних. Мабуть, тому, що чорний класичний і він ніби як повинен "страйніть".
Я знаходжу насолоду в тому місті, яке ще півроку тому ненавиділа. Мені подобається гуляти вулицями і не зустрічати знайомих, не вдивлятися в обличчя і не переживати, що хтось із твоїх друзівворогівзнайомихродичів побачить тебе десь по дорозі і скаже, що ти якось не так виглядаєш.
Мені стало байдуже на думку оточуючих. Я така, яка є і мені пофігу, кому що в мені не подобається.
Я кайфую від піших прогулянок. Навіть якщо сама. І навіть якщо без навушників. Коли усе місто було в калюжах, я ледь не щодня отримувала дозу ляпів від водіїв. Зараз все сухо, світить, але ще не припікає сонце, тому гуляти вдвічі приємніше.
Я спробувала, що таке бути вегетаріанкою. Так, недовго через стан здоров'я. Та все ж я помітила, як від того, що перестає вживати м'ясо і рибу, змінюється ставлення до їжі і світу навколо.
Я стала більше читати і намагатися менше проводити часу в Інтернеті. Не засмічувати мозок непотребом - вважаю, що за це повинен переживати кожен.
Я завжди мріяла про патлатого музиканта, а тепер, коли він є (хоч він і не вважає себе музикантом і я взагалі деколи не розумію, чи є він в мене), розумію, що мені абсолютно байдуже на це, адже це далеко не головне.
Я помітила, що давні друзі, без яких раніше взагалі не уявляла свого життя, стають якимись далекими і холодними. Усе частіше наші розмови наповнюються "Ага. Ясно. Понятно.".
Я перестала марити Києвом. Насолоджуюся помірним життям у невеликому місті. Та любов до столиці не згасла. Хоча, цілком можливо, що це любов не до столиці, а до тих людей, які мене там чекають.
Я шукаю гармонію в собі і гармонію зі світом, вважаючи, що коли досягнеш цієї гармонії, почнеш жити в мирі і щасті. Вірю в красу людей і не соромлюся їм казати про це.
Навчилася дякувати за все. Не лише тим, хто є навколо, а й самій собі, своєму тілу.
Чітко розумію, що для мене надзвичайно важливим є той час, який зі мною проводять. Не подарунки, не компліменти, а саме час. І відвертість.
Цілком можливо, що це далеко не повний список перерахованих змін, чи то поламок.
Можливо, дійсно час на ремонт?