Ты улыбаешься, если поцеловать тебя в нос

У тебя обострение одиночества. Ты наслаждаешься им, прячась от людей, купаешься в гулкой тишине квартиры, работаешь, работаешь, работаешь... и пьешь чай. Ты любишь чай. Хотя и портишь его зачем-то сахаром. Я снова не вижу и не слышу тебя уже который день, чувствую при этом вину. Как будто это я виновата в тому, что никак не могу поднять тебе настроение, что не вызываю желания находиться в моей компании и ежедневно желать доброго утра.
Почему-то вспомнился третий день нашего знакомства. Когда рядышком со мной оказалась твоя рука ладонью кверху. В тот день я сказала, что твоя ладошка небольшая и, кажется, тебя это даже задело. Я не хотела. Даже когда я тебя чем-то обижала, я не хотела. Я никогда в жизни так часто и искренне не благодарила человека. А ты как-то сказал, что не понимаешь, за что я так часто говорю тебе "спасибо".
Ты улыбаешься, если поцеловать тебя в нос.

Я не знаю, когда обострение пройдет, и пройдет ли оно вообще. Возможно, я просто приду к тебе, а ты разозлишься и вполне вероятно, что прогонишь меня. Хотя я ни разу не видела тебя злым. Только безразличным.
Мне есть по кому скучать и о ком смотреть сны по ночам. И за это тебе спасибо.
В голове еще очень много слов. Но значат ли они хоть что-то, когда их не слышат?

На ремонт?

В мені щось зламалося.
А можливо, просто змінилося. Але я не знаю на гірше це, чи на краще.
Я полюбила помаранчевий колір, хоча завжди раніше думала, що мій улюблений колір - зелений. В гардеробі стає всі більше помаранчевих речей. І чорних. Мабуть, тому, що чорний класичний і він ніби як повинен "страйніть".
Я знаходжу насолоду в тому місті, яке ще півроку тому ненавиділа. Мені подобається гуляти вулицями і не зустрічати знайомих, не вдивлятися в обличчя і не переживати, що хтось із твоїх друзівворогівзнайомихродичів побачить тебе десь по дорозі і скаже, що ти якось не так виглядаєш.
Мені стало байдуже на думку оточуючих. Я така, яка є і мені пофігу, кому що в мені не подобається.
Я кайфую від піших прогулянок. Навіть якщо сама. І навіть якщо без навушників. Коли усе місто було в калюжах, я ледь не щодня отримувала дозу ляпів від водіїв. Зараз все сухо, світить, але ще не припікає сонце, тому гуляти вдвічі приємніше.
Я спробувала, що таке бути вегетаріанкою. Так, недовго через стан здоров'я. Та все ж я помітила, як від того, що перестає вживати м'ясо і рибу, змінюється ставлення до їжі і світу навколо.
Я стала більше читати і намагатися менше проводити часу в Інтернеті. Не засмічувати мозок непотребом - вважаю, що за це повинен переживати кожен.
Я завжди мріяла про патлатого музиканта, а тепер, коли він є (хоч він і не вважає себе музикантом і я взагалі деколи не розумію, чи є він в мене), розумію, що мені абсолютно байдуже на це, адже це далеко не головне.
Я помітила, що давні друзі, без яких раніше взагалі не уявляла свого життя, стають якимись далекими і холодними. Усе частіше наші розмови наповнюються "Ага. Ясно. Понятно.".
Я перестала марити Києвом. Насолоджуюся помірним життям у невеликому місті. Та любов до столиці не згасла. Хоча, цілком можливо, що це любов не до столиці, а до тих людей, які мене там чекають.
Я шукаю гармонію в собі і гармонію зі світом, вважаючи, що коли досягнеш цієї гармонії, почнеш жити в мирі і щасті. Вірю в красу людей і не соромлюся їм казати про це.
Навчилася дякувати за все. Не лише тим, хто є навколо, а й самій собі, своєму тілу.
Чітко розумію, що для мене надзвичайно важливим є той час, який зі мною проводять. Не подарунки, не компліменти, а саме час. І відвертість.
Цілком можливо, що це далеко не повний список перерахованих змін, чи то поламок.
Можливо, дійсно час на ремонт?