Як тебе не любити...?

Я не люблю метро.
Не люблю за те, що по Києву катаєшся, а самого міста не знаєш і не бачиш.
Але в той же час дуже люблю, коли жетончик на метро лежить в моєму гаманці. Не можу пояснити чому, але якось навіть складається враження, наче він несе мені якусь удачу. От і цього разу, щоб не витратити останній, пішла пішки з Хрещатика на вокзал.
Ця поїздка була спонтанною і випадковою. В середу списалася з друзями, а в п'ятницю потяг вже ніс мене в столицю.
Навіть коли я була маленька, батьки возили мене в це місто на прогулянки. Ще з юних літ вони казали мені, що колись я буду тут вчитися і жити. Тоді я дико цього боялася. Мене лякав цей величезний незвіданий мурашник. Зараз я його полюбила. Але чи хотіла б я там жити? Навряд. Урбаністичні пейзажі, які відкриваються зі схилів Дніпра наводять на мене якусь тугу і відчуття мізерності й самотності. То чи Київ я взагалі люблю? Цілком можливо, що таку приязнь до нього в мене викликають мої друзі, які наразі там живуть, але і саме місто надзвичайне! Коли в мене є вільний час і я не знаю, куди його подіти, я гуляю Хрещатиком, через Театральну, до Золотих Воріт, на Софіївську площу, через Андріївський спуск і на Контрактову. Чомусь такий маршрут дуже мені до душі. Але зараз, гуляючи з друзями Хрещатиком, бачачи, у що він перетворився, слухаючи їхні розповіді про те, як вони підпалювали шини, кидали бруківку, відчували вибухи гранат зовсім поруч, приходить розуміння, що він ніколи вже не буде таким, як раніше.
Та варто зійти з центральних вулиць, на яких відбувалися вуличні бої, і місто знову стає мирним, яскравим і готовим до чогось нового і незвіданого.
За 2 дні я зустріла багатьох людей, побачила багато нового. Кожна поїздка до Києва приносить мені щастя, а жетончик в гаманці - удачу. Так само і на цей раз.